Вероніка Моль народилась в 1994 році в м. Корсунь-Шевченківський, Черкаська обл.
Закінчила Черкаський національний університет ім. Богдана Хмельницького в 2015 році
(спеціалізація Видавнича справа та редагування). З 2014 живе та працює в м. Київ.
Почала займатись фотографією в 2020 році. Є учасницею групи MYPH. Приймала участь у
виставках в Україні, США, Ізраїлі, Австрії, Угорщині.
Працює з аналоговою фотографією, зокрема камерами моментального друку. Натхнення
авторки народжується в обробці проявленої плівки, її розрізанні, випалюванні чи
скріпленні скобами тощо, щоб задовольнити нескінченну допитливість.
В січні 2022 року в пошуках автентичного святкування Маланки я відправилась в село
Красноїльськ, що знаходиться за 8 км від кордону з Румунією. Маланка – це українське
народне і церковне свято, вечір напередодні “старого” Нового року. Цей обряд включає в
себе традиційне переодягання в тварин та фольклорних персонажів, розігрування особливих
сценок, танці та співи з оркестрами. Процесія триває добу без перерви на сон. Неможливо
передати, що я відчула за час цього містичного дійства. Воно пробудило в мені щось таке
дике і справжнє, хаотичне і щире, яким і є це свято для жителів села Красноїльськ.
Вуайєристка у Задзеркаллі (2022)
У моєму проєкті «Вуайєристка у Задзеркаллі» я кидаю виклик традиційній ролі фотографа як
спостерігача та натомість виявляю себе активним учасником фотографій.
Ця серія фіксує моменти близькості, вразливості та взаємозв’язку між людьми та природою.
Вони виходять за межі зображення тіла на поверхневому рівні та служать потужними
символами, які викликають глибше розуміння наших стосунків із навколишнім середовищем.
Сама дзеркальна кімната виступає як метафоричний простір, де зливаються рефлексії та
самосвідомість.
Контури Війни (2022 - триває)
24 лютого 2022 року я прокинулась о 5 ранку від звуків вибухів, що прилітали по Києву. Я
вперше в житті відчула справжній страх – тваринний страх за своє життя. Перше, що ми
зробили з моїм партнером це заклеїли вікна скотчем у нашій квартирі. Потім я взяла до
рук полароїд і зробила фото. Я навіть відсканувала його. Це було так машинально, але я
не могла цього не зробити. За кілька годин ми пішки покидали місто, так як на всіх
виїздах з Києва були страшенні пробки, а місто продовжували бомбити. Я забрала з собою
дійсно тільки найпотрібніше, бо не могла взяти всього. Камера полароїд та запас плівки
були серед цих речей.
Мистецтво стало моїм спасінням. Я не скажу, що мені стає легше, коли я фотографую чи
працюю з проявленою плівкою. Це не так. Зазвичай, я навпаки відчуваю сильне виснаження,
коли закінчую роботу. Ви можете бачити на знімках різні об’єкти – але всі вони про мої
власні переживання і проживання цього нестерпного болю. Ці полароїди дозволяють мені
говорити там, де я втрачаю слова.
