Народилася у 1994 році, у м. Чернігів, Україна. Живу та працюю у Києві.
За освітою історикиня. Закінчила курс концептуальної та файн-арт фотографії у MYPH
school 2020.
Найчастіше працюю з іграшками, зокрема барбі.
Барбі — цікавий об’єкт для дослідження, адже ці ляльки створені за образом і подобою
до людини. Вони статичні, завжди усміхнені і всім задоволені, щоб не відбувалося під
час зйомки. І це виглядає дивно та неприродньо, тож змушує замислюватися над межами
прийнятного.
Мої роботи базуються на образах, що з’являються із глибин підсвідомого. Тому я
залишаю вільне трактування для своїх картин поруч із власним баченням.
Мене цікавить тема насильства над волею людини, напевно через моє дорослішання у
релігійній родині. Подекуди ви можете відчути напругу, що от-от вибухне між
учасниками дії і моє завдання показати героїв за хвилину до втрати самовладання…
Хоча ви знаєте, що барбі усміхаються попри все.
Колажі на базі фотографій квартири, яка згоріла у березні 2022 року через влучання
російської ракети (Київ, Україна). У ній я проживала 4 роки. В один момент я залишилася
без речей, пам’яті, техніки і свого предметного реквізиту.
Цей проект присвячений привидам, які повстали із попелу. Вони проживають у руїнах своє
друге, посмертне життя. Життя навиворіт, бо предмет під час високих температур
деформується, його властивості змінюються чи зовсім зникають.
Для моїх привидів-ляльок навіть спалений дім все одно залишається домівкою, що
заслуговує на любов. Але подекуди тут зустрічається прагнення помсти тим, хто став
причиною їхньої загибелі.
Де ти? (2022 — у роботі)
Життя остаточно розділилося на “до” і “після”. Я вже звикла (як і багато хто в Україні)
думати про те, що буде, якщо завтра не дорахуюся когось із своїх близьких чи друзів.
Розумію, що таке залишитися без власних речей і минулого. Що таке переживати за будинок
батьків, який був підбитий російським снарядом. Та й за власне батьків теж. Це надто
банальні речі, щоб їх розписувати детально. Втрати і біль стала щоденністю, як і
вівсянка на сніданок.
У цьому проекті я оплакую втрати. Свої, які вже сталися чи які можуть трапитися. Своїх
співгромадян, адже кожна новина про смерть через війну нагадує мені ці люди могли і мали
жити. Довго і щасливо, як у казці.
Питання “Де ти?” звернено чи до людини, яку я боюся втратити чи вже втратила. Чи до Бога
із проханням допомогти, але хтозна може його теж втрачено?
