Ірина Власюк

Ми народжуємось у тілі, але не завжди живемо в ньому. У багатьох жінок тіло стало полем боротьби із суспільними очікуваннями, з травмами, зі страхом. Під час війни в Україні це відчуття набуває нової глибини: тіло стає одночасно місцем вразливості й сили, свідком втрат і носієм життя, що триває всупереч усьому.

Проєкт «Тіло — мій дім» досліджує тілесність і самоусвідомлення жінок у війні і пропонує творчий спосіб відновити зв’язок із власним тілом через малювання, фотографію та тілесноорієнтовані практики.

Учасницям пропонується створити малюнок: своє тіло у вигляді будинку, як вони його відчувають. Перед малюванням будуть легкі практики, дихання, які допомагають сконцентруватись на тілесних відчуттях. Також надаються запитання-підказки: чи відчуваєш ти своє тіло домом?, як відчувається цей дім ззовні, а як зсередини?, який це дім?, тобі комфортно в ньому? та інші. Я прошу прокоментувати малюнок голосом або текстом.

Цей будинок стає метафорою психологічного стану та відчуття свого тіла. Через серію запитань кожна учасниця досліджує внутрішні «кімнати» як місця спогадів, болю, радості, страху та спокою. Так тілесний досвід перетворюється на архітектуру — крихку, але справжню.

Після малювання і усвідомлення своїх відчуттів я фотографую учасниць, щоб зафіксувати цей досвід.

У час, коли війна змушує залишати свої домівки, втрачати простір, відчуття ґрунту під ногами,тіло залишається єдиним місцем, яке ми завжди носимо із собою. Та для багатьох воно теж стає зоною небезпеки, перенасиченою стресом, напругою, тривогою. Проєкт «Тіло — мій дім» має мету допомогти жінкам повернутись в тіло як простір життя, а не виживання.

Серія документальних фотографій показує імпровізовані могилки домашніх улюбленців з іграшками, саморобними хрестами і табличками. Вони не оформлені за правилами, не схвалені релігійними чи соціальними інституціями. Їх не супроводжують мармур і бронза. Це не офіційні місця пам’яті, а глибоко особисті жести любові й турботи, які тривають навіть після смерті.

Тварина тут - не об’єкт, не власність, не "менший брат", а член сім'ї, гідний жалоби, присутності, памʼяті. Ці могили — етичний жест у відповідь на прожите разом життя.

Ця серія про любов, яка не потребує слів.

Автопортрети завжди були для мене зоною дискомфорту — і технічно, і психологічно. У попередніх зйомках я прагнула контролю: спершу робила цифрові кадри, щоб уявити, як виглядатиме плівковий результат, будувала композицію, ловила позу в останні секунди. Цей процес був напруженим, фізично виснажливим, і водночас — надто раціональним. Мене турбувала ідея «правильного» кадру, фіксованого погляду на себе.

Цього разу я вирішила повністю здатись процесу. Знімала на плівку, використавши прийом мультиекспозиції - відзняла одну плівку двічі таким чином, що зображення накладались одне на одне випадково. Я не пам’ятала, в якому порядку робила знімки, не бачила ракурсів — не могла передбачити результат. Ця зйомка перетворилось на досвід повної довіри, коли я спостерігаю, а не керую.

В процесі я відчувала себе розгублено. Було складно відпустити звичку відображуватись через інших — у цій роботі я залишалась ніби в діалозі з порожнечею.Цей стан став відображенням мого загального психоемоційного тла: маю великий депресивний розлад, психогенні болі. Робота над серією припала на період коридору затемнень — час, коли особливо загострювались страх, нестабільність, внутрішній хаос.

Попри все, ця зйомка стала ресурсом. Процес зйомки автопортретів допоміг повернутись у тіло, заземлитись, відчути себе «тут і зараз». Відмова від контролю дала змогу побачити себе в іншому світлі.

Ця серія — про самоспостереження, про крихкість і прийняття. Про зцілення не через силу, а через дозволи: на спонтанність, на хаос, на нечіткість.

Проєкт "Скрижалі" запрошує глядачів зазирнути у місця, які зазвичай залишаються поза межами нашої уваги — громадські вбиральні. Прості та утилітарні на перший погляд, ці приміщення приховують багатошарове життя, що говорить до нас через стіни, списані словами та символами. Це водночас і простір для сповіді, і анонімного діалогу. Тут інтимне перетинається з публічним, а те, що зазвичай залишається невисловленим, набуває фізичної форми.

Проєкт "Скрижалі" — це відзеркалення думок і настроїв суспільства. Він демонструє Київ як живий організм, де навіть найприхованіші куточки несуть сліди людських переживань, мрій, страхів та надій. Це історія про те, як місто говорить з нами через тих, хто наважився залишити частинку себе на цих стінах, нагадування про те, що справжнє життя міста ховається в його найменш помітних просторах, де кожна анонімна "репліка" є частиною великої розмови.

Ця серія фотографій — запрошення до роздумів. Чи можемо ми побачити в цих написах колективний портрет суспільства? І як ці анонімні прояви творчості формують наше уявлення про Київ та його мешканців? Що це говорить про нас самих?

Травма, стрес від війни в першу чергу впливають на тіло. Воно стискається, німіє, перестає відчуватись, завмирає або навпаки тремтить. Через техніки заземлення людина може поновити зв'язок з тілом, що є фундаментальним для відновлення психічної рівноваги. Контакт з природою, обійми, дихання, доторк, рух, спілкування - такі прості і дуже дієві методи, які сприяють покращенню нашого фізичного і ментального стану. Прогулянки та взаємодія з природними елементами як спосіб відновлення резильєнтності. Йога та дихальні практики, які допомагають тілу розслабитися та відчути себе заново. Обійми, доторк та тілесна психотерапія як основа для повернення чутливості, що блокується травматичними станами.

Цей проект слугує нагадуванням про важливість турботи про тіло і психіку під час травмуючих подій та роль природи у цьому процесі.

Серія автопортретів, зроблених протягом життєвого циклу однієї квітки.

На зображеннях квітка, що прикриває обличчя і тіло, є метафорою захисту, але водночас — відкриття себе світу. Квітка уособлює життєву силу, жіночність і відродження, а взаємодія з нею — акт створення власного простору прийняття та любові. Синець на тілі підкреслює дві ключові теми — вразливість і силу, це як спогад про життєві випробування, свідчення того, що навіть попри рани, людина може бути своїм найкращим джерелом натхнення. Тут є інтеграція фізичної реальності з духовною трансформацією, де травма може перетворитись на джерело особистого зростання.

Ця серія візуалізує ідею переходу через портал як метафору трансформації та відродження. 12 зображень - число, що символізує світову гармонію і порядок, вихід із темряви, очищення, новий початок після випробувань.

Шлях трансформації починається з усвідомлення власної внутрішньої сили та потенціалу. Зображення порталів символізують ментальну та духовну еволюцію. Світло є у кожному з нас, і, пройшовши через свої особисті тунелі, ми відроджуємо його і стаємо провідниками для інших. Людська фігура на тлі темряви уособлює момент зустрічі з самим собою, зі своєю сутністю. Її оголеність показує, що для справжньої трансформації потрібно скинути зовнішні оболонки, захисти та ролі, залишаючи лише чисте ядро, яке світиться зсередини.

Краплі принца Руперта - це застиглі краплі загартованого скла, що мають надзвичайно високу внутрішню механічну напругу. Утворюються, коли крапати розплавленим склом у холодну воду. Мають надзвичайну міцність - здатні витримати удар молотком по голівці краплі, але якщо хвостик навіть трохи пошкодити, крапля вибухає зсередини.

Свідомість і тіло людини, що перебуває у війні постійно піддається психологічному тиску і фізичній небезпеці і людина вимушена адаптуватись і справлятись з цим неймовірним навантаженням. Проте часом навіть маленька дрібничка стає останньою краплею і може зруйнувати. Але подібно склу, яке можна заново переплавити, людина збирає себе по шматочкам, щоб заново віднайти свою цілісність.

В сучасному нестабільному світі, який розвивається і трансформується швидкими темпами, де багато воєн, конфліктів та катаклізмів буває важко зорієнтуватись і адаптуватись до цих змін. В першу чергу це відображається на нашому психо-емоційному стані. У своєму проекті «Стани» я розглядаю тіло як віддзеркалення нашої підсвідомості, емоцій і досвіду. Зйомка цього проекту - це була своєрідна невербальна комунікація між мною та героями моїх робіт. Адже ми можемо відчувати один одного, емпатувати і в єдності зцілюватись.

За принципом метафоричних карт кожен глядач має можливість вільно інтерпретувати роботи, виділяючи для себе ті аспекти, які важливі для нього в даний момент, щоб краще зрозуміти свої прояви та стосунки з оточуючими. Аналізуючи зображення, спостерігач може краще усвідомити свій внутрішній емоційний ландшафт. Це своєрідна арт-терапія, платформа для рефлексії та самопізнання через мистецтво, можливість віднайти внутрішню опору у світі, що швидко змінюється.