Мої друзі — небайдужі філологи — говорили, що варто уникати узагальнень. Бо вони – зазвичай, помилкові. Втім, ніколи не чув, щоб хтось казав, як терпіти не може дерева. Тож мабуть, можна мені пробачити, якщо скажу, що дерева люблять усі? В гіршому випадку – просто не надають їм особливого значення. Не помічають, як повітря. Воно є, і що з того?
Особисто я, дерева люблю. Завжди любив, ще з дитинства. Тож це — історія про дерева мого двору.
Мені пощастило народитися та зростати в приватному будинку в невеликому містечку, де природа вела активну (і — варто зазначити — успішну) боротьбу з бетоном та асфальтом. Це було обумовлено зокрема і тим, що ґрунти, на яких будувався Старобільськ, надто м'які. Тож будь-які спроби будувати багатоповерхівки закінчувались тим, що споруди осідали і ставали небезпечними. Завдячуючи цьому, природа завжди займала помітну роль в портреті мого міста. Верхів'я дерев тут здебільшого височіють над дахами, а не навпаки, як буває у великих містах.
Дерева мого двору — це горіх, абрикос, персик та слива. Колись була черешня, але її часи, на жаль, минули. Насправді наш двір був спільний з сусідами, тож мав дещо еклектичний вигляд: були і бузок, і картопля, цибуля та піони, аґрус та кабачки. Узгодити, хто, де та що хотів посадити – було проблематичним завданням (привіт, тьотя Таня). Поміж помідорів та троянд зростав і я, займаючи власну нейтральну позицію: терпіти не міг, що огірки, що картоплю. Дітям в цілому далеко не завжди подобається доглядати за рослинами. А полюбити город — задача із зірочкою. Інша річ — дерева; з ними роботи було небагато (а плоди ще й завжди смачні).
Кожне дерево — сонце. Воно є центром власного всесвіту, де все відбувається навколо. Кожне дерево — свідок часу, свідок змін.
Мої дерева пам'ятають часи до мого народження, бачили і моє дорослішання. Мої ігри, мої таємниці. Як ховався в спеку в їхніх тінях — тимчасовий супутник — розмальовував навколишні стіни крейдою. Врешті — просто лазив гілками.
Певно і переживуть мене, спокійні, як і завжди. Люди люблять зірки. Зіркам це байдуже. Але ж і справа не у взаємності, чи не так?
Перший знімок горіха був восени 2021го. Не знаю чому. Повертаючись пізно ввечері з вулиці, був зачарований тим, як він виглядав у туманному світлі ліхтарів: похмурий, величний, але і рідний — безпечний. Мені хотілось знайти той кадр, який міг би вмістити в собі всі мої спогади, всі думки та відчуття, що пов'язані з ним. Просте бажання. Складне завдання.
З того вечора минуло чимало часу і ще більше подій. Почалося повномасштабне вторгнення, мій двір і все моє місто — окуповані. І я зійшов з орбіти, не забуваючи втім те сонце, що мало для мене значення.
Цей проєкт про дерева, що знаходили мене дорогою від дому. Фотографії тут — скельця, зазираючи в які можна побачити (краєм ока) віддзеркалення далекого двору. От абрикос — такий схожий на той, що колись саджав сусід. А ось і слива, подібна моєї. Але де ж горіх?
Сьогодні вся країна — мій двір. Дерева мої — від Карпат до Харкова, від Києва до Одеси.
Сподіваюсь, що вам сподобається в моєму дворі. Запрошую — відчинено.
I hope you enjoy my yard. You're welcome — it's open.
