Артур Бузенко

Цей проект є візуальним фотографічним дослідженням мого повсякденного життя через відтворення його на плівці. Серія фотографій, сформована з 2018 по 2024 роки, в період проживання між двома містами, Львовом і Києвом.

Ці світлини розповідають про життя міста, рідні чи давно забуті вулиці, глухі куточки великого міста, будні пересічного українця, молодість і старість, смуток і радість, друзів і знайомих, орендовані квартири, галасливі рок-вечірки, медитативні прогулянки на самоті в пошуках композиції, форми, світла, емоцій і моменту, який надовго залишиться в історії.

«Рух» — це спонтанність, випадковість, хаос, де народжується форма і порядок, тому що часто, коли я кудись їду, я ніколи не знаю, який саме кадр мене чекає. Тому моє серце належить фотографії, реальності в кадрі, без перебільшень і фільтрів.

Ця серія бере свій відлік після початку війни в Україні. Оскільки в нашій країні йде війна, я не можу зараз займатися улюбленою справою вільно, як це було до цього. Війна сильно змінила ставлення до людей з камерами й цьому не слід дивуватися, в країні повномасштабна війна. Тому після перших місяців війни, після переїзду з Києва, після втрати основної роботи та з нерозумінням, як далі бути та чим займатися, я вирішив у дома почати експериментувати зі своїм аналоговим фото архівом, використовував плівку зняту декілька років назад і псував її за допомогою різних розчинників, порізів, вогню, воску, клею, солі, шерсті, хлорки та безпосередньо ручного впливу на плівку, таким методам я працював з абстрактним зображенням, інколи абсолютно радикально міняючи початкове зображення на негативі.

Такий спосіб творчого акту повною мірою відображає мій внутрішній стан на той час, мій настрій, тривогу, паніку, безсилля, гнів, страждання, страх, невпевненість у майбутньому, біль за свою країну та долі наших людей.

Робота над цією серією виявилась для мене абстрактним щоденником моїх почуттів, такою собі рефлексією, арттерапією яка допомагала мені боротися зі своїм негативним настроєм, зберегти здоровий глузд, сили для нормального, повноцінного життя, не впадати у депресію, просто займатися тим що я люблю.

Ця робота – дослідження мого внутрішнього стану, спосіб відобразити своє життя, думки та почуття. Мої фотографії показують перешкоди, вибір і трансформації, через які я проходжу. Зображення формують палітру емоцій автора та спрямовані на рефлексію глядача через переживання, кожне зображення відображає певний момент чи емоцію, яка виникає у мене в певний момент, чорно-білий фільм дозволяє акцентувати увагу на деталях та фактурах, які додати глибини історії. Це надихає мене на роздуми про природу, світ, стосунки, війну, про мій життєвий шлях і зв’язок із природою та суспільством. Все, що ми живемо, накопичуємо, відчуваємо, можна втілити в образ. Наповнення цих образів змістом та емоціями залежить від нас.

В часи коли інформація перенасичує нашу свідомість, і лунає буквально з кожної праски і мільйони людей не думаючи день за днем поглинають тони непотрібної інформації, є велика вірогідність зійти з вірного шляху, втратити свою ідентичність у вічному потоці даних, пропаганди, новин, тем, ідей. Цей проект - це віддзеркалення сучасного інформаційного простору в якому я знаходжуся. Втікаючи від цієї реальності, закрившись в укритті, я почав створювати на негативі кіноплівки чорно білі хаотичні абстракції, які мені асоціюються з диким інформаційним шумом довкола та всередині мене. Кожного дня ти чуєш нові новини, як страшні так і радісні, нові смерті, нові поразки та перемоги, велику кількість часу мене оточують новини про війну з телевізора, з інтернет порталів, з уст друзів та знайомих, рідних та близьких, все наше суспільство об'єднане зараз темою та живе у вічній гонитві почути лиш одну фразу: "Війна закінчена". Наразі, тільки зараз весь світ може стояти на порозі великих змін.

Проживши багато років у Києві, я повернувся до рідного Львова, і значною мірою війна спровокувала цей переїзд. У столиці залишилося багато моїх друзів, знайомих, близьких людей. При цьому деякі з них навіть переїхали до Європи в пошуках кращого життя. У Львові, більшу частину вільного часу я проводжу сам у своїй майстерні, яка стала моїм прихистком і супутником моєї замкнутої натури. Мені не вистачало живого спілкування з друзями, з деякими з яких я підтримую тісні стосунки. Я думаю про них, згадую наш спільний досвід, обговорюю теми, які нас хвилюють, підтримуємо один одного.

Я залучив кількох своїх друзів до мистецької співпраці, щоб зміцнити наш зв’язок. Мені було цікаво, як вони живуть, що вони відчувають у ці важкі часи, як вони можуть передати свій емоційний стан за допомогою фотографії. Я надіслав їм свою кінокамеру Canon, завантажену чорно-білою плівкою, на певний час і попросив фотографувати, знімати красу без комплексів і страху помилитися, передати свій емоційний стан, стан своїх близьких, почуття і те, що їх оточує, я просто попросив їх сфотографувати так, як вони себе почувають.

Я хотів заохотити їх активніше займатися фотографією, і мені було цікаво спілкуватися з ними через цю практику. Це перетворилося на своєрідне візуальне листування. Я інтерпретував усі розроблені фільми через свої художні методи, бачення та емоції, імпровізуючи з матеріалами та образами, використовуючи ручну та цифрову обробку. Багато про мій особистий внутрішній стан на той час. Це про мистецтво у воюючій країні, тривожні переживання, відволікання від негативу, любов і довіру, відкритість, підтримку та дружбу на відстані, яку ця практика ще більше зблизила та зміцнила.