Ainur Sakisheva

День чи місяць чи рік мені знадобився, щоб усвідомити, що я знаходжусь в глибокій екзистанційній кризі. Саме через автопортрети я знов знайомилася з собою, пізнавала себе, свої можливості, страхи, бажання.

Наступним кроком для порозуміння з собою і для визначення свого місця в суспільній парадигмі щодо норми, я вирішила робити автопортрети в фотокабіні. В місці, де зазвичай роблять стандартні знімки на документи, я вдаюсь до експерименту, де поєдную грайливість та сміливість. Цей акт символічний і навіть місцями трансагресивний для мене, оскільки я намагаюсь розірвати рамки традиційного використання фотокабіни і перетворюю ії на особистий простір для творчого самовираження. Оголення, зміна одягу, використання масок і перук дають мені відчуття свободи і можливості проявляти себе без обмежень.

Своїм творчим актом я підкреслюю контраст між призначенням публічного місця і своїми знімками. Це моя спроба продемонструвати абсурдність суспільних норм, спроба звільнити суспільство від будь-яких очікувань.

Це гра у підміну понять, подвійних стандартів. Зробити публічне місце місцем відвертої розмови. Це провокація. Це виклик. Це сповідь. Місце, де можна оголитися, вдягнути маску, бути собою, бути ніким. Світ, що летить на космічних швидкостях провокує чинити опір. Світ фаст фуду, фаст фешна, фаст життя. В світі, де на самовираження є лише 15 секунд.

Війна залізла під шкіру, розливається венами, пульсує вибухами ракет. Війна як важка хвороба збиває з ніг. Вона вражає і знищує все здорове на своєму шляху. В неї нема жалю до літніх людей, до людей з інвалідністю. Зруйновані душі в зруйнованих тілах. Тремтячі голоси розповідають жахливі історії війни. Про втрачений зір, про інвалідність, про переховування в підвалах місяцями, про дорогу на роботу під обстрілами. Найнезахищеніших війна бʼє сильніше, болючіше.

Люди зранені фізично і морально. Спустошеність, відчай, тривога стали супутниками існуючих діагнозів - цукровий діабет, тиреотоксикоз. В медичній книжці не буде запису про вплив війни на пацієнта. Анамнез війни - це глибокі, травматичні переживаннями всередині кожної людини. В досвіді проживання війни. В безсонних ночах, в здриганні стін, у втратах близьких. Проти війни нема імунітету і ліків. Цю хворобу переносять на ногах.

Що є наша пам’ять? Чи можемо ми на 100% достовірно відтворити наші спогади? З’являються подекуди прогалини, що з часом збільшуються і від спогадів лишається менше інформації. Спогади несуть окремий фрагментарний характер. Ми забуваємо обличчя людей, імена, місця, і навіть важливі події. Лише образи, звуки, аромати, слова, емоції.

Згадування як процес відбувається ненавмисно. Спогади формуються в теперішньому часі, але стосуються минулого часу. Часова прірва між минулим і сьогоденням віддаляє і стирає достовірність спогадів, ставить під сумнів. На минулу подію вже накладені часові зміни, спотворення фактів (навмисно чи ні).

Реконструкція спогаду художніми засобами, через матеріальні артефакти минулого і формування мистецьким поглядом на те, що сьогодні є спогадом.

В проекті «конверти» використанні придбанні на барахолці порожні конверти. Розглядаючи вміст конверту за відсутності в ньому листа авторка відсилає глядача до суті відсутності чіткого спогаду. Тобто відсутності інформації, зтирання пам’яті. Метафорично спостерігаємо процес забування. І в той же час реконструкція спогаду сформованого мисткинею у вигляді накладання зображення архівної фотографії. Народжується новий, інший спогад.

Я там, але мене немає, але я відчуваю себе там.

Поточне існування фізичного тіла і трансформації свідомості, що набулись внаслідок повномасштабного вторгнення стали головними засадами в створенні проекту. Стан присутності і стан відсутності. Спостереження за власним психо-емоційним станом. Для того, щоб визначити що є втраченим в мені, я мала визначити, що в мені залишилось присутнім. Спираючись на спогади себе самої, на пошуки втраченого, я звертаюсь до оточуючого світу. Віднайти, згадати чи створити нову себе. Рефлексуючи на природній світ, включаючи уяву, відкриваючи інші сторони життя – я заповнюю прогалини всередині себе.

Нижче наведена нотатка, з якої почався мій шлях створення колажів з автопортретів.

«До 24 лютого я відчувала щастя. В повному фізичному і психологічному сенсі. Щастя набуло метафізичної форми. Я могла торкнутися його, подарувати його. Воно жило в мені. З повномасштабним вторгненням я втратила себе. Тому і намагаюсь відновитись з вирізаних шматочків, з моделювання себе якою могла б бути. Або була. Десь я існую. Реанімую, асоціюю, вирізаю, складаю, слухаю, питаю, мовчу. Я створюю колажі. А колажі створюють мене.»