Ольга Чекотовська

В Україні хліб ‒ є сакральною їжею. Хліб не можна викидати, його не можна псувати, він має завжди бути на столі. Хлібом вітають гостей і хліб дають в дорогу. Це ніяк не пов‘язано із християнською метафорою хліба як тіла Христового.

Хліб в Україні ‒ це травма декількох поколінь, народжених в ХХ ст. В 1932 році радянська влада, створила штучний голод на території України. За збирання колосків на полях розстрілювали. Якщо ти закопав мішок із пшеницею у себе біля дому, його викопували і конфіскували, загони червоноармійців спустошували запаси хлібу та інших продуктів у селян в їх будинках. Дехто наважувався на небезпечні подорожі в місто, щоб врятувати родину. Щасливчики поверталися додому і сім‘я вижила (так вижив мій сусід), кому не пощастило вмирав від голоду на вулицях Києва та Харкова. Деяким не пощастило навіть покинути село, бо озброєним солдатам наказали нікого ні при яких обставинах не випускати із села.

В 2022 році я дивлюсь як палають гектари пшениці внаслідок війни Росії проти України. Через сто років історія повторюється. Я майже фізично відчуваю опіки цих крихких рослин. В той же час я розумію, що кожен колосок став зброєю в руках ще одного російського диктатора. Хто володіє хлібом, той володіє країною. Українська колективна рана знову відкрилася.

Восени 2021 я перебувала в резиденції в Маріуполі. Протягом місяця я пройшла десятки кілометрів, фотографуючи місця, які я хотіла запам‘ятати, до яких мріяла повернутись. В кишенях назбиралось трохи квитків на новенькі тролейбуси і автобуси. Дитяча звичка зберігати з подорожей квитки на місцевий транспорт.

До 24 лютого 2022 року я думала, що ці фото про повернення до улюбленого міста. Наразі ці фото про втрачені шляхи. В Маріуполь неможливо повернутись, так само як з нього майже неможливо втекти, виїхати, евакуюватись. Шляхи для їжі та медикаментів відрізані. Стежки, по яким гуляли його мешканці розбомблені. Місто майже не дихає. Воно в полоні війни.