Олена Косович

Наші родичі, жінки з дітьми, які змушені були покинути Україну через війну, знайшли прихисток в невеличкому селі на півночі Німеччини. Волонтери дуже гостинно прийняли біженців. Це курортне село: охайні будиночки, мальовничі краєвиди, ферми, вітряки, ліс, канал. Та навіть красиві пейзажі наче вицвітають, бо є багато “але”.

«Зараз на нас весь одяг - з гуманітарки. Ми виїхали з парою невеличких валіз на п’ятьох людей. Діти так швидко ростуть, доводилось навіть ще раз шукати речі. Якщо потеплішає – нам всім знову не буде що носити» «Ми тримаємось вдень, але ночами часто плачемо. Безкінечно читаємо новини. А там Буча, Ірпінь… Так, знаю, що, мабуть, не треба весь час читати. Але ми сподіваємося взнати, що вже можна повертатися» «Нас добре приймають, всі намагаються допомогти. Але півжиття залишилось в Україні. Півродини – наші чоловіки» «Ви не думали повернутись? У вашому місті відносно безпечно (маю на увазі «не бомблять житлові квартали»). «Може й так, але ж повітряні тривоги є! Ці сирени, бігти в укриття, піднімати дітей серед ночі, діти плачуть, лякаються, потім не можуть заснути. Дитинство не має бути таким!»

І найщемкіше питання від дітей: 💔«Мамо, а коли ми побачимось з татком? Коли ми вже поїдемо додому?»

Краса — це соціальний конструкт. Він формується зовнішніми інформаційними потоками: родиною, коханцями, медіа, модою... Водночас краса — це ще й золотий перетин, гармонія, баланс пропорцій. Це речі, які були з нами з первісних часів.

І коли ми думаємо про красу тіла, то стикаємося з двома протилежними поняттями: з тими первинними, які були з нами від початку часів, і з сучасними. Людське тіло перебуває в центрі цього конфлікту. На відміну від кольору волосся чи стилю одягу, тіло не так легко підлаштувати під очікування соціуму.

I от одного дня дивишся на себе в дзеркало і думаєш: а де тут я? Як я можу себе визначити і оцінити? І, на жаль, це завжди гра з нульовою сумою — жорстокі соціальні вимоги не залишають нам іншого вибору

Це проект про людину, яка повертає собі владу над своїм тілом.

В український міфології на мавок перетворюються душі утоплениць та дівчаток, померлих без хрещення. Ця душа не може здобути спокій, навіть якщо вона була жертвою. Такі жінки з точки зору християн після смерті лишались ізгоями — не маючи змоги продовжити звичайний шлях праведної душі. Вони поверталися після смерті помститися в образі звабливих жінок. Сучасні норми диктують жінці відчуття провини, якщо вона не відповідає “канонам краси”. Вона стає ізгоєм, не погоджуючись на тортури дієт та “процедур краси”. Тобто будь-яке тіло, яке не вписується у жорсткі стандарти, є тілом-аутсайдером. Цьою розповіддю я проводжу паралелі між тим, як у нашій міфології мавки, як жінки, що пережили травмуючий досвід, повертаються та здобувають силу. Але ця сила дається їм ціною власного життя і може бути скерована тільки на помсту. На щастя сьогодні, щоб повернути собі владу над своїм життям, жінкам не треба помирати.

Я розповідаю про сучасну жінку, яка переосмислює своє тіло, присвоює його собі, та звільняється від відчуття провини. Тіло — це те, що належить тільки їй і не має відповідати канонам краси та суспільним нормам.

"Як не втратити себе в сучасному складному світі?"

Цей проєкт досліджує внутрішні суперечності людини та роздуми про те, як не втратити себе. Я почала знімати його у 2021 році, під час пандемії Covid. Ця криза стала викликом для багатьох.

Я фотографувала своїх друзів — хтось страждав від безсоння і болісного пошуку сенсу життя, хтось переживав глибоку кризу у стосунках, хтось страждав від депресії і мало не опинився на вулиці. У кризових станах нас повністю поглинають думки, тривоги, протиріччя і навіть простір, в якому ми перебуваємо.

Я використовувала мультиекспозицію, щоб показати, як важко іноді буває відокремити людину від її переживань і визначити її власне "я".