Мое ім’я Олена Лемберська. Я українська фотографка, народилася в Україні, у місті
Києві, де живу і працюю зараз. Моя головна професія – лікар.
2022 рік: курс портретної та арт фотографії під керівництвом куратора Анни
Мельникової.
2021 рік: курс фотографії в академії сучасної фотографії Ігоря Чекачкова.
2021 рік: курс сучасної фотографії у школі концептуальної і арт фотографії «MYPH»
Сергія Мельниченка.
2020 – 2021 рік: 4 авторських курси Дмитра Богачука у Київській Школі Фотографії.
Протягом 2021 року приймала участь у двох творчих резиденціях у Литві, де працювала
під керівництвом кураторів з України (Анна Мельникова) та Литви (керівник та куратор
Клайпедського відділення Спілки фотохудожників Литви Дариус Вайчекаускас): червень
2021 - Клайпеда, вересень 2021 - Нида.
Виставки:
2023 рік, червень – липень: групова виставка «Нові MYPHології», Харков,
ЕрміловЦентр, Україна.
2023 рік травень – червень: групова виставка «І буде тиша…», Запоріжжя, Обласний
центр молоді при підтримці ГО "Культпрожектор", Україна.
2023 рік березень - групова виставка «Війна», галерея Vitrinemainz, Майнц,
Німеччіна.
2023 рік, лютий – травень: групова виставка «Шепоти та крики. Голоси українських
фотографок», галерея FOTODOK, Утрехт, Нідерланди.
2022 рік, листопад – грудень: групова виставка «MYPH. МИКОЛАЇВСЬКА МОЛОДА
ФОТОГРАФІЯ» у Dimchuk Gallery, Київ, Україна.
2022 рік, жовтень: групова виставка «Незламні» Арт-об’єднання «Kyivphotos-Hall
2012», Київська бібліотека імені Миколи Гоголя, Київ, Україна.
2022 рік, вересень: персональна виставка «Відродження» у арт-просторі Très Français,
Київ, Україна.
2022 рік, червень: групова виставка на міжнародному мистецькому ярмарку Art Compensa
Art Fair, Вільнюс, Литва.
2022 рік, квітень: групова виставка «В ім'я свободи» у галереї Chausee 36 Berlin,
Берлін, Німеччина.
2022 рік, березень: групова виставка «SOUTIEN DE PLATEFORME 10 À L’UKRAINE» на
підтримку України, Лозанна, Швейцарія.
2022 рік, січень: дві групові виставки арт фотографії у MODI Art&Wine Gallery, Київ,
Україна.
2021 рік, жовтень: групова виставка «The Secret Life of Colour» у галереї Praxis
Gallery & Photographic Arts Center, Міннеаполіс, США.
2021 рік , вересень: групова виставка «NEW EYE» у NU ART gallery, Київ, Україна.
Цей рік розпочався для мене у лютому, тому в ньому завжди буде лише 11 місяців: нічого
не було раніше і я не знаю, як, що і коли буде потім.
Я фотографую просто щоб вижити. Один місяць – одне фото. Одна картина як відображення
одного місяця 2022 року. Кожен місяць різний, але їх об'єднує одне єдине – біль і страх.
Тепер вони зі мною назавжди – я знаю це. Мені треба навчитися з ними жити. Я дивлюся на
світ через вікно видошукача моєї камери. Це крихітне віконце - як захисний екран між
мною та світом бачити який так, набагато легше. Просто фотографую кожен день (наскільки
це можливо) і іноді мені дійсно стає трохи легше.
0. З чого почати? Це мій автопортрет "до". Відлік розпочався...
1. Лютий. Намагаюся щось розгледіти в темряві, щоб зрозуміти: як це можливо? У мене досі
немає відповіді...
2. Березень. Оголені, зламані – тримаємось…
3. Квітень. БУЧА...
4. Травень. Все, що мало якийсь сенс раніше, тепер - лише невиразний образ.
5. Червень. Друзі. Так далеко. Боюся забути їх, боюся, що їхні образи зітруться з часом.
6. Липень. Вітер у листі, запахи та звуки літа – все таїть загрозу. Подивись на колір
неба…
7. Серпень. Золотий серпневий вечір: я ховаюся за ним, але знаю – скоро ніч знову
оголить мої страхи.
8. Вересень. Його яскравий, стиглий результат. Вдихаючи запах осіннього саду, на мить,
тільки на мить здається, що все це просто страшний і дурний сон.
9. Жовтень. Знов втрати, розлучення. Довгі прощання замість зустрічей.
10. Листопад. Як і ми, вони залишаться тут назавжди...
11. Грудень. Ми чекаємо... Чекаємо на хороші новини...
Фрагменти
Усе навколо, світ і наше життя в ньому складається з миттє́востей. Іноді вони минають
так швидко, що їх неможливо ні побачити, ні відчути. Ось чому я так люблю дивитися на
статичні зображення. Я збираю фрагменти, як шматочки цілого світу: дивні, красиві і не
дуже, іноді абсурдні чи навіть страшні. З цих уламків я можу зібрати свій світ, інший,
не схожий на той, що оточує мене. Чому я це роблю? Можливо, тому що я відчуваю страх і
невпевненість... Можливо, тому, що не розумію: хто ми, навіщо і для чого? А може, тому,
що всі ми відображені в цих фрагментах?
Інші кажуть: «Це те, що я хочу розповісти світу!». А я хочу почути, що світ має
розповісти мені…
Фрагменти 2
Усе навколо, світ і наше життя в ньому складається з миттє́востей. Іноді вони минають
так швидко, що їх неможливо ні побачити, ні відчути. Ось чому я так люблю дивитися на
статичні зображення. Я збираю фрагменти, як шматочки цілого світу: дивні, красиві і не
дуже, іноді абсурдні чи навіть страшні. З цих уламків я можу зібрати свій світ, інший,
не схожий на той, що оточує мене. Чому я це роблю? Можливо, тому що я відчуваю страх і
невпевненість... Можливо, тому, що не розумію: хто ми, навіщо і для чого? А може, тому,
що всі ми відображені в цих фрагментах?
Інші кажуть: «Це те, що я хочу розповісти світу!». А я хочу почути, що світ має
розповісти мені…
In pale blue (2020 - 2023)
Символи (2020 – 2022)
Ми бачимо їх всюди. Наше походження змушує мозок шукати сенс у всьому. Але чи є він там?
Все це нагадує сон, цю нервову гру розуму. Символи, переплутані метафори та випадкові
порівняння. Гонитва за всім цим уві сні, щоб розібратися з тим, з чім стикаємось наяву.
Відсічені, відірвані нервові закінчення намагаються створити нові зв'язки та народжують
нові сенси. Це в моїй голові? Але я бачу це довкола себе!
Продираючись крізь власну вразливість, невіру, крихкість та емоційну нестабільність,
потроху просуваюсь вперед. Чому я це роблю? Можливо, тому що я відчуваю страх і
невпевненість... Можливо, тому, що не розумію: хто ми, навіщо і для чого?
Так багато питань і так мало відповідей... Але ми все одно повинні ставити запитання,
навіть якщо ми не можемо знайти відповіді. Тому що питання завжди важливіші...
Thin red line (2021 - 2022)
Ті, що ховаються в тіні
Казки, легенди, епоси, перекази, новели, фантастичні повісті та романи і, звичайно,
міфи...
Всю історію свого існування людина вигадує та створює інші світи. Ми не тільки описали
ці світи у всіх подробицях, а й населили їх дивними химерними створіннями. Ми любимо і
боїмося їх: наче вони справжні.
Іноді, я думаю, що все, що ми навигадували, має десь мешкати. У чорних кутах та тріщинах
старих будинків, у хащах занедбаного саду, у темній глибині котячого хутра? Десь на межі
світла та тіні, чи просто в наших снах? І що взагалі залишається від казки потім, після
того, як її розповіли?
Ось тому найпростіші та звичні речі виглядають дивними, навіть лякаючи. Вони зовсім
поряд, у дивному світі, який іноді можна побачити крізь видошукач камери. Ще мить і
здається, що ми зможемо зробити крок за дзеркало... Але ні… Все знову зникло як марево,
як фата моргана.
Та нічого. Вони чекають. Терпляче чекають, щоб ми нарешті їх помітили.
