Олена Морозова

За даними ВООЗ, станом на 2023 рік у світі нараховується понад 55 мільйонів людей із деменцією. Щороку реєструється 7,7 мільйона нових випадків, кожен з яких стає значним тягарем для сімей і систем охорони здоров’я. Деменція – набута дегенерація головного мозку, що характеризується стійким зниженням когнітивної діяльності з втратою раніше набутих знань і практичних навичок. Від перших проявів до важких форм хворі потребують догляду та соціальної підтримки.

Над цим проєктом я почала працювати на початку 2019 року. Проєкт присвячений вивченню психічного розладу, відомого як деменція. Цей розлад було виявлено у моєї любої бабусі Ірини, з якою я мала дуже близькі стосунки.

У певний момент я відчула бажання фотографувати бабусю саме в ті миті, коли вона розповідала про свої видіння. Я почала досліджувати її стан. Поволі я занурювалася в марення бабусі. Спочатку з острахом, лякаючись, але згодом звикаючи до її примар, в яких реальність і дійсність є переплетеними й нерозривними. Я простежила чіткий зв'язок між спогадами, сильними враженнями й страхами з минулого моєї бабусі та болісними видіннями сьогодення. Бабусі важко було усвідомити свою хворобу, повірити, що мозок грає з її свідомістю злий жарт.

Бабусі подобалося, коли я її фотографувала. Це була нова форма нашої комунікації. Завдяки такому спільному творчому процесу, мені вдавалося підтримати її у скрутний для неї час, аби вона не відчувала себе старою божевільною жінкою. А щоб вона не втрачала зв’язок з реальністю, ми говорили про її хворобу. Я також залучала моїх дітей у цей процес спілкування, який вочевидь допомагав бабусі. Особисто для мене, дуже важливою лінією мого проєкту, окрім деменції, є родинні стосунки та зв’язок поколінь.

Створюючи цей проєкт, я мала намір поділитися досвідом спілкування з людиною, хворою на деменцію, та сказати усім тим, хто має родичів зі схожим віковим розладом, що літнім людям потрібна ваша участь, ваше розуміння та підтримка. Коли фантасмагорії зливаються із дійсністю, коли людина не бачить відмінності між реальністю і сном – це жахає. Щоб не збожеволіти, їм потрібна увага та допомога рідних.

Вперше я почала замислюватися про смерть, коли мені було 7 років. Тоді для мене це слово було чимось загадковим, дивним і страшним. Я пам'ятаю, що часто думала аби стати безсмертною.

Приблизно у 12-13 років я відчайдушно не бажала дорослішати. Мені хотілося залишатися маленькою дівчинкою. Моє особисте дорослішання та старіння інших людей мене дуже лякало.

Але все ж таки любовно-пригодницькі події та побутові справи трохи змістили фокуси моєї уваги. Доки не настав день, коли я йшла зі своїм старшим сином Сашком, якому тоді було 4 роки, за ручку по доріжці у дворі нашого житлового комплексу. Та раптом я зупинилася, мені стало погано, у моїй голові почала пульсувати думка: « Ну як це так відбувається? Отак живуть, живуть люди та вмирають…». А за п'ятнадцять хвилин мені зателефонував мій чоловік і сказав: «Твоєї сестри більше немає».

Я поринула у шок і моя психіка перебувала там досить довго, тому що через 8 днів я народила доньку і дуже хотіла насолоджуватися материнством, замість того, щоб проживати горе. Таким чином, моє горе законсервувалося всередині мене, я не мала сил прийняти її смерть тоді…

Пройшло 10 років і я відчула бажання зробити проект, присвячений моїй молодшій сестрі. Проект про дослідження моїх особистих стосунків зі смертю черрез її загебель. Створюючи цей проект, мені хотілося прожити і відпустити застиглу в мені травму, досліджувати мою чутливість до подій, що відбуваються на відстані, мою інтуїцію і дитячі передчуття того, що у моєї сестри ніколи не буде дітей, поміркувати про поняття життя і смерті, реальності та ілюзії, стану гри у різних її проявах. Більшість фотографій з кульмінаційної (червоної) частини проекту було знято після 24 лютого. Ці фотографії одночасно є рефлексією на події в Україні, які дуже сильно вплинули на мене, підняли та актуалізували в мені мою стару травму.
В проекті також використано фотографії з сімейного архіву.

У серії закладено кілька шарів-відсилань до еволюції нашого сприйняття тілесності: античне тіло як храм божественного, приниження тілесного заради високої духовності в Середньовіччі, культ тіла в тоталітарних режимах як основа здорового духу, сучасний бодіпозитив як прийняття свого тіла vs бодішеймінг… І, нарешті, настає епоха трансгуманізму, коли тілесну недосконалість легко виправити за рахунок симбіозу з машинами, і взагалі життя подовжити до нескінченності. Тобто перестати бути заручниками людської плоті, розпад якої є перешкодою для процесу самореалізації та самоперетворення.

Але у будь-якому прогресі закладено ціну і жертву, що тягнуться з живучих традицій та ритуалів минулого. Чим обернуться небезпечні експерименти на кшталт «Злочинів майбутнього» Кроненберга чи «Титану» Дюкурно? Утопія чи дистопія? Безсмертя чи кінець людського?

Цифрова дефрагментація тіла з контроверсійним асамбляжем його частин – мистецька деконструкція всіх цих ідей, зокрема і через оптику соціокультурної ідентичності (привілей, підпорядкування, свободи). Тіло завжди було майданчиком диспуту для ідеологій, приводом для культурного та політичного маніпулювання.

Деякі з фрагментів цілком реалістичні, інші – деформовані, начебто має місце аберація зору, що спотворює звичні форми, ніби ми намагаємося сфокусувати погляд на тому, що постійно вислизає. Ці сюрреалістичні ігри посилює різнокольорове підсвічування. Ми потрапляємо до театру альтернативної тілесності, де замість визначеності анатомії – хаотичний набір елементів для парадоксальної ре-конструкції та нової тілесності, як відображення нашого страху перед нею. Адже результат непередбачуваний.

Мене надихає досліджувати тему духовності та сексуальності. Доволі часто запитую себе: чи існує межа, де закінчується одне і починається інше? Щоб знайти відповідь на це питання, я звернулася до історії про Богиню Любові Іштар.

За часів шумерської цивілізації богиню Іштар обожнювали і чоловіки, і жінки, вважаючи її головною богинею пантеону. Люди шанували жінку, обожнюючи її жіночність, чуттєвість і творчу силу її інстинктивної фемінінної сутності. Вважалося, що жіноча сексуальна енергія є невід’ємною частиною її духовної природи.

Спілкуючись зі своєю дочкою, фотографуючи її протягом багатьох років, вбачаючи в ній своє відображення, я завжди мріяла і прагнула відтворити архетипічний образ богині Любові. Образ, наповнений чуттєвістю, творчою жіночою природою, з’єднаний з духовністю в єдине ціле. Той образ, який несе в собі енергію і сутність жіночої краси. І водночас образ, що відображає природну людську багатогранність.

Історія про те, як звичайний будівельний майданчик перетворився на сцену, будвництво – у театральне дійство, а будівельники стали неперевершеними акторами.
Шкода…
Шкода – це саме те відчуття, що мене охопило.

Це тривало досить довго, коли зі смутком в душі споглядала за будівництвом багатоповерхівки, що розгорнулося у мене під вікнами.

Втім, поволі відчуття шкоди перетворилися на зацікавлення, і моя уява побачила спільне між будівництвом і спектаклем. У мене на очах розпочалося театральне дійство із кольоровими декораціями, різноманітним освітленням і метушливими акторами. Ця історія мені вкотре продемонструвала, що наші переконання – це могутня сила. Я вірю, що бачити позитивні речі можна в усьому. Головне захотіти!